Сбушно-Прокурорське Свавілля Або Сафарі По-Вінницьки Частина 1

Сбушно-прокурорське свавілля, або сафарі по - вінницьки.

Ледь приступивши до виконання обов’язків очільника СБУ, кожен новий керівник цього відомства запевняє, що у Службі розпочато перетворення, які „унеможливлять виконання невластивих для неї функцій”. Однак кожне таке „перевтілення” доводить, що насправді немає нічого більш сталого, ніж сумнівні традиції братися за те, що не є прерогативою тільки цього компетентного органа. Особливо це характерно для структур СБУ регіонального рівня.  Якщо погортати підшивки місцевих газет, можна наштовхнутися на бадьорі рапорти про „героїчні” зусилля нинішніх „чекістів”, наприклад, у виявленні фактів торгівлі неякісними товарами: фальсифікованим пальним, зіпсованим м’ясом, протухлими пиріжками. Читаєш ці рапорти і дивуєшся: невже СБУ „зуміла перетворитися з озброєного загону КПРС на абсолютно прагматичну службу” лише заради того, щоб дублювати обов’язки покладені на управління і товариства із захисту  прав споживачів, міліцію тощо ? Якщо так, то, може, краще їм обмінятися функціями: нехай есбеушники принюхуються до ковбаси, а захисники наших споживчих прав беруть на себе визначену законодавством компетенцію органу спеціального призначення ? А це, зокрема, нагадаю, „захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного, оборонного потенціалу України, законних інтересів держави і прав громадян від розвідувальної діяльності іноземних спецслужб...; попередження, виявлення і розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції і організованої злочинної діяльності у сфері управління, економіки та інших протиправних дій, що безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України...” Звичайно, торгівля м’ясопродуктами „другої свіжості” – це злочин, але, здається,  в нас, крім СБУ, є й інші правоохоронні органи...

    Чому „життєво важливі інтереси України” зводяться  до рейдів по автозаправках та новобудовах, інакше кажучи, чому  найголовніша компетентна служба продовжує виконувати „невластиві” для неї функції? Компетентні особи, щиро визнають цю проблему і пояснюють її кількома факторами. По-перше, можливість „примазатися” до успіхів інших правоохоронних органів  дуже спокуслива, адже таким чином в очах громадськості та начальства створюється видимість активної роботи. Легше звітувати набором різноманітних цифрових показників, ніж „хвалитися” відсутністю результатів за основними напрямами діяльності. По-друге, рапорти про „досягнуте за звітний період” виправдовують надмірну „роздутість” штатів. І, нарешті, по третє, робота „за того чи з тим хлопцем” дає особливо „кмітливим” працівникам цього правоохоронного органу спеціального призначення чудову нагоду організувати „власну справу”, що в основному зводиться до „кришування” бізнесових структур та виконання певних замовлень”  в інтересах третіх осіб. І ця третя причина найганебніша, бо вкорінює у свідомість співробітників стандарти подвійної моралі: „пересічного” українця можна притягати до відповідальності, а злочини посадовців у погонах  ізольовані від неї круговою порукою таких само „підприємливих” колег.

            Усе це в наслідку б’є по СБУ сильніше, ніж діяльність іноземних спецслужб.  Вона втрачає фахівців, які  вигідно вирізнялись з поміж представників інших силових структур своїм інтелектуальним рівнем, спеціальною підготовкою, почуттям відповідальності за доручену справу, порядністю та дисциплінованістю. Адже далеко не кожен  професіонал спецслужби, який має людську гідність і поважає свою роботу, хоче займатися виконанням „невластивих функцій” та ще й на замовлення третіх осіб. Не кожен хоче бруднити руки і плямувати сумління штучним створенням доказів злочину невинної людини або „хімчисткою” винної. І цей „не кожен” з почуттям зрозумілої гіркоти змушений прощатися з „конторою”, якій присвятив своє життя. Змушений, бо вибір між честю і торгівлею під прикриттям „корочки” – на  його користь. 

Ось один з конкретних прикладів того, як „компетентно” пріоритетні функції СБУ конвертуються на обслуговування приватних інтересів впливових осіб. Юрій Левченко, підполковник, колишній начальник одного з підрозділів  СБУ у Вінницькій області, до речі, нагороджений п’ятьма відомчими медалями, зокрема й за бездоганну службу, ніколи не гадав, що рідна „контора” „відверне від нього фасад”. Звільнившись чотирнадцять років тому за власним бажанням у зв’язку з виходом на пенсію за вислугою років, „бездоганний службист” , на протязі останніх чотирьох років, в повній мірі  відчуває на собі  на які „сюрпризи”  здатні нинішні „контррозвідники”.

„Після закінчення служби, -- розповідає він, -- я виконував обов’язки представника іноземної компанії, що інвестувала значну суму коштів в одне із підприємств міста Вінниці. Сім років на території тимчасового користування цього підприємства  „красувався” „довгобуд” - фундамент 60-ти квартирного житлового будинку (або незавершене будівництво), що перетворився на смітник для мешканців розташованого поблизу приватного сектора та джерело розкрадання будматеріалів для нечистих на руку людей. Я підписав угоду, згідно з якою, на місці цього фундаменту, що був демонтований за непридатністю, звели нарешті житловий будинок, а підприємство одержало відповідну грошову компенсацію.  Вирішення проблеми „довгобуду” дало поштовх  спорудженню в цьому мікрорайоні ще кількох будинків, отримання житла багатьма вінничанами, в першу чергу військовослужбовцями. Можна було б лише порадіти такому повороту справи,  якби цю радість несподівано не зіпсувало... УСБУ у Вінницькій області, яке знайшло оригінальний привід для організації кримінальної справи проти мене, звичайно ж,  в інтересах третіх осіб...”

            Як з’ясувалося пізніше, „оригінальний привід” мав  досить банальну причину. Адже буквально напередодні „появи на сцені” співробітників УСБУ у Вінницькій області, прокуратура Вінницької області, за неодноразовими заявами  Шевченка, змушена була порушити кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.3 ст.365 КК України (зловживання службовим становищем) проти посадових осіб одного з акціонерних товариств Вінниці на чолі з Анатолієм Тхоровським, котрий на час порушення справи встиг обійняти посаду начальника управління капітального будівництва Вінницької ОДА.  Цей пан, на лихо, стверджує підполковник, приятелював з тепер уже колишніми начальником  УСБУ у Вінницькій області Іваном Кулаком та його першим заступником Миколою Малиновським. Перебуваючи на посаді голови правління акціонерного товариства Тхоровський протиправно реалізував майновий комплекс, що належав не товариству, а компанії, інтереси якої представляв Юрій Левченко. Цей факт і став приводом для порушення прокуратурою області кримінальної справи. Проте не дрімали і „приятелі”: на ініціатора заяв почали копати компромат. „Пошуковими роботами”  зайнялося Управління СБУ у Вінницькій області,  яке з „похвальною” оперативністю – за тиждень --  виявило „серйозну загрозу економічному потенціалу України, якої завдав реанімований „довгобуд”.  „Нелегке”  (з етичних міркувань та норм моралі) завдання  з „локалізації та знешкодження загрози державі” було покладене на тодішнього заступника начальника відділу КЗЕ (контррозвідувального захисту економіки) Ігоря Сосновського та начальника слідчого відділу Сергія Пугача, під „проводом” яких оперуповноваженим відділу КЗЕ Юліаном Мігаєнком та слідчим слідчого відділу Управління Русланом Сичем здійснювалося „документування злочинної діяльності” колишнього співробітника цього ж Управління.  „Захисники” інтересів держави, раптом згадали, що історію з „довгобудом” започаткував такий собі Олександр Самойленко – директор та власник приватного підприємства  „Сан-Буд”,  яке, заклавши фундамент „довгобуду” в якості підрядника в далекому 1997 році,  в тому ж таки 1997 році, свою діяльність на цьому об’єкті припинило. До поновлення будівництва в 2004 році, будь-яких претензій до замовника будівництва вказаний підрядник не висловлював, в зв’язку з чим можливість урегулювання в передбаченому законом порядку спірних питань, якщо такі існували, втратив. Однак, після того, як в 2004 році, військовим прокурором Вінницького гарнізону була порушена кримінальна справа по факту розтрати посадовими особами приватного підприємства „Сан-Буд” понад 1,5 млн грн, перерахованих йому  Головним командуванням Військово-Повітряних Сил ЗС України на спорудження житла військовим льотчикам та членам їхніх сімей, ситуація змінилася.  Самойленку прийшлося  вишукувати не лише правдоподібне пояснення факту зникнення коштів військових, але й творити із себе невинну жертву підступних дій „шахраїв”, завдяки яким ці гроші щезли. Саме ця , „вигідна в оперативному плані” обставина була взята на озброєння „стратегами з вулиці Грушевського”. Бо з однієї сторони, за умови визнання Левченка шахраєм, офіційно отримував статус „потерпілого від шахрайських дій” і тим самим „відмазувався” від пред’явленого йому обвинувачення пан Самойленко, а з іншої сторони, шанс „відстояти чесне та благородне ім’я” від „наклепницьких” заяв цього самого „шахрая” отримував пан Тхоровський.  

„Тож переймаючись лише метою створення доказів обвинувачення, а не дослідження усієї сукупності документів з приводу „оживлення” „довгобуду”, „група спеціального призначення” нашвидкуруч „зліпила” висновок про наявність у моїх діях ознак злочинів,  передбачених ч.4 ст.190 КК України, ч.2 ст. 364 та ч. 2 ст. 366 КК України, тобто  статей, які до підслідності СБУ не належать, а пани Кулак та Малиновський зробили все від них залежне, щоб прокуратура Вінницької області порушила проти мене кримінальну справу і залишила її в провадженні  Управління СБУ.-- стверджує Юрій Левченко. – В ході особистої зустрічі з О.Самойленком, яка відбулася в період здійснення „чекістами” досудового розслідування, останнім було заявлено, що справа може бути закрита у випадку надання мною йому особисто 100 тис. доларів США. Приблизно в той же час, з пропозицією щодо „звільнення сина від кримінальної відповідальності на певних умовах” звертався до моєї 88-річної матері один із співробітників УСБУ, який побажав залишитися невідомим. Дещо пізніше, а саме в лютому 2006 року  з пропозицією „ урегулювати справу за 25 тис доларів США” до одного із моїх захисників звертався юрист приватного підприємства „Поділля – Буд” Сергій Хоменчук ( рідний брат першого заступника прокурора Вінницької області). Пізніше , в квітні 2006 року, цю ж пропозицію він повторив іншій знайомій мені особі, однак  всі ці пропозиції були мною відкинуті. Тож після 6-ти місячного розслідування справи, за відсутності  потерпілої сторони та доказаних фактів корисливості з мого боку, всупереч розпорядженню Генеральної прокуратури України, що виявила  порушення „кримінально-процесуального характеру, які унеможливлюють прийняття у справі остаточного законного рішення” і  зобов’язала прокуратуру області їх усунути ,  слідчий Сич  направив  справу на розгляд  суду.  Ясна річ, що ні слідчий, ні інший рівний йому за повноваженнями співробітник Служби безпеки, без „проштовхування”  за таких обставин справи керівництвом Управління самостійно добитися її розгляду в суді не міг - не та „вагова категорія”. Подальший розгляд справи в суді першої інстанції такий висновок лише підтверджує.  Про важливість розгляду справи та зацікавленість керівництва Управління в його результатах, свідчила присутність на всіх без винятку 14 засіданнях суду першої інстанції оперуповноваженого відділу КЗЕ  Юліана Мігаєнка, який здійснював негласний аудіозапис судових засідань, проводив інструктажі доставлених службою свідків, „працював” в перервах з державним обвинувачем та мав безперешкодний доступ до нарадчої кімнати судді...”

Одночасно, розповідає Юрій Афанасійович, інші працівники відділу КЗЕ виконували вказівки керівництва з пошуку додаткового „компромату” на обвинуваченого,  використовуючи для цього можливості інших силових структур. Йому ж особисто „доброзичливці” пропонували „поговорити з керівництвом Управління”, погодитися на умовне покарання з гарантією того, що тиск буде припинено. 

Оскільки Левченко „добрих порад” не слухав, чекісти, у даному випадку без лапок,  свого „життєво важливого для України” завдання досягли: за рішенням „незаангажованого” суду в особі судді Староміського райсуду міста Вінниці  Людмили Нечипорук, колишньому начальнику напрямку відділу по боротьбі з корупцією та оргзлочинністю УСБУ „світило” шість років позбавлення волі. Характерно, що майже відразу після винесення цього вироку, прокуратура  Замостянського району Вінниці  винесла постанову про закриття кримінальної справи стосовно пана Тхоровського „со товарищи”. Слідчий цієї прокуратури пан Гуцол дійшов глибокодумного висновку про те, що хоча „діями службових осіб товариства... компанії ...нанесена майнова шкода, однак виниклі у зв”язку з цим відносини по її відшкодуванню носять цивільно-правовий характер та підлягають вирішенню в суді” , а тому справу слід закрити „у зв”язку з відсутністю події злочину”.

  Таким чином, в одному випадку, встановивши, що протягом 6-ти місяців дослідження цивільно-правових відносин господарюючих суб’єктів приватної форми власності потерпілої сторони та конкретних фактів корисливості з боку обвинуваченого не виявлено , за наявності інших зазначених Генеральною прокуратурою України порушень „кримінально-процесуального характеру, які унеможливлюють прийняття у справі остаточного законного рішення” , прокуратура Вінницької області направила справу на розгляд до суду, а в іншому випадку , встановивши факти незаконного заволодіння чужим майном та нанесення майнової шкоди конкретній юридичній особі,  винесла постанову  про закриття кримінальної справи „ у зв”язку з відсутністю події злочину”. Як тут не згадати Конфуція з його відомим висловлюванням про те, що  „праведна людина зробить праведним будь-який неправедний закон, а неправедна людина зробить неправедним будь-який праведний закон».

( продовження в другій частині цієї статті)